«Народна культура - це прекрасний фундамент, на якому можна будувати культурні хмарочоси».

«Традиція є основою і упорядкуванням мистецького розвитку людини. Вона живить мистецький процесс стиглими плодами людської підсвідомості. Тож я нічого не винаходиві не придумував. Я тільки передаю дітям споконвічні скарби народних майстрів, які сьогодні мають бути загальнодержавним надбанням!»

Посібник «Народна школа українського живопису»  Василь Парахін.

Хутірець Черуковатиця, що на межі Львівщини та Волині і належить до Стоянівської сільської ради. Хатинка -  майстерня, вулики, велика галявина, ліс, що скидає літній одяг і вкривається барвистим плащем осені. На яблунях ще червоніють яблука, п'янить запах канадських ялин. А неподалік пасеться корова.  Господар  розповідає повільно, що ні слово, то подих мудрості, досвіду, вічного прагнення до досконалості. Розповідь про минуле, про сьогоднішні справи і звичайно плани, сподівання. Треба звести простору майстерню для навчання талановитих дітей, чудова пасіка привабить гостей  розмальованими вуликами, Покровський храм в княжому українському стилі обабіч траси на місці, де колись загинули двоє вояків УПА, скоро  прийме подорожуючого. Все, все треба робити з любов’ю, надією на майбутнє. Якась особлива аура витає тут, а від господаря віє дух доброти, непідробна нотка щирості звучить в його голосі.

Ми приїхали до Василя Парахіна , коли сонце стояло в зеніті. Промені сонця вели нас по обійстю художника і сприяли йому у зачаруванні нас всім, що бачили і до чого доторкалися. Ми попали в світ цієї надзвичайної  і унікальної людини.  Я дивився на моїх колег – Васильківську Тетяну, Шевчука Володю, Твердохліба Зіновія і розумів, нас всіх Василь Григорович  Парахін переніс ненадовго у свою країну краси, творчості,  мудрості наших пращурів.  Парахін – унікальна особистість. Його добротворення – безкорисливе щоденне подвижництво. Він навчає талановитих  дітей народної манери живопису і азів іконопису. Він відкриває ці таланти і відпускає їх  в життя, аби множили свої знання і можливості у традиційній українській творчості.

«Українці завжди вирізнялися своєю майстерністю. Вишивка, художня ковка, ткацтво, різьблення по дереву, плетення з лози і соломи - самобутнє народне мистецтво збереглося, тому що воно в плоті і крові людей. Але його необхідно підтримувати і розвивати. Воно - самобутність нашого народу. Це візитна картка українців»,  -  каже Парахін.

У певний період пан Василь працював у Міністерстві лісового господарства України старшим інженером-художником. Цей час використав для відродження мистецтва художньої обробки дерева, організував майже сто цехів, які випускали продукцію більше тисячі найменувань, частина з якої йшла на експорт до Америки, Канади, Франції, Японії та інших держав. До 1500-річчя Києва організувався у столиці цех "Київський подарунок", де він був начальником і художнім керівником. Їздив по селах, сприяв відродженню народних промислів, вивчав народні традиції різних областей України. Відроджував культуру народного розпису, основи полтавського різьблення, організував масове виробництво музичних струнних народних інструментів. Словом, енергійний, ініціативний і креативний художник Василь Парахін намагався багато взнати, зробити, зібрати народні скарби - ті перли, які висвічують душу народу.

І ось уже більше 20 років він проживає на хуторі. Вважав за необхідність доглянути родинний куточок.  Багато планів у Василя Парахіна. Він хоче щось змінити, чогось добитися, щось зробити для творчого розвитку підлітків, молоді, роздмухати полум'я таланту, даного Всевишнім, зберегти народну культуру. Замулене джерело він, майстер пензля і  олівця, розчищає, і воно починає струмувати  творчістю. Людина повинна віддавати свій талант, свою творчість іншим. Цей ланцюжок продовження життя творчим задумам і можливостям людини не повинен розірватися. Не може бути «білих плям» в  історії, так і в творчості - процес розвитку, еволюції і водночас збереження самобутньої традиційної народної культури повинен бути міцним і непорушним.
Протягом декількох років Василь Григорович вів заняття у гуртку народного традиційного іконопису на склі у Стоянівській загальноосвітній школі.  Уже майже  10 років навчає у селі Журавники Горохівського району Волинської області дітей народної манери живопису і азів іконопису. Василь Парахін проводить заняття , наполегливо викрешуючи в дітей іскорку таланту, щоб вона заясніла полум'ям творчості. Він прагне закласти у свідомість дитини чи пробудити в ній відчуття природного зв'язку з глибинними традиціями землі, на якій вона народилася. У 2004 році у Трускавці відбувалася виставка, де експонувалися картини учнів Василя Парахіна. Тоді народна артистка України Ніна Матвієнко написала: "Василь Парахін з Волині весело посміхається мені таким чистим дитячим наївом. Слава Богу! Тут пахнуть справжні руки майстра, які зуміли навчити дітей, віднайти ті ангельські голівки й увіковічнити у цих малюнках геніальність народу".

"Україна сотні років була в ярмі, - каже Василь Григорович. - їй нав'язували чужі смаки в речах. А вона мусила хату збудувати в своєму стилі, і образ намалювати, і хатню утвар, і навіть віз, хлів - у своєму смаку... Отож нині ми повинні відроджувати свій національний дух, національні традиції. Людина повинна знати, що мірилом є душа, матеріальний комфорт не приносить щастя...".

Його метод навчання малювання ґрунтується на основних принципах українського народного живопису. Роботи учнів з Волині, вчителем яких є Василь Парахін, експонувалися на виставці в Києві в Центрі народної культури Івана Гончара, яким нині завідує син Івана Макаровича - Петро Гончар. Нині понад сто малюнків, виконаних дітьми під керівництвом Василя Григоровича, експонуються у приватній картинній галереї Садових в Києві. "Народна культура - це прекрасний фундамент, на якому можна будувати культурні хмарочоси, діти роблять речі високого класу, це дивно, але факт", - відзначає вчитель. У Волинському видавництві "Терен" вийшла в світ книжка Василя Парахіна "Лінія в традиційному народному мистецтві", яку він присвятив Року села і Року дитини в Україні. Автор розповідає про традиційне народне мистецтво - велику і важливу складову суспільного організму, про використання лінії в народному малярстві. У нинішній час Василь Парахін підготовав до друку чергову свою працю.

Цікава ця людина, неординарна, одержима, до самозабуття захоплена своєю справою. Голос його душі такий гарний, щирий, як і малюнки його вихованців. Він не думає про гроші, про славу. Він хоче бути серед молоді, разом з учнями відроджувати і збагачувати народне мистецтво.

Ознайомившись у «рідних стінах» з дорогими серцю художника роботами Василя Парахіна , ми разом розмірковували над планами щодо розвитку  на території хутора вже створенного ним «Центру традиційного народного мистецтва Василя Парахіна». З цими думками і планами ми завітали до Голови Радехівської районної Ради Мельник Емілії Михайлівни. Емілія Михайлівна, як істиний патріот свого краю,  вислухавшила концепцію розвитку «Центру», розповіла, що саме у Радехові , який понад п`ять віків стоїть на українській землі і є сьогодні районним центром Львівщини, підтримуються і зберігаються традиції народного мистецтва і промислу. Древній Радехів , а згадка про місто датована 1474 роком, і Радехівщина багаті на пам’ятки архітектури і мистецтва, тут народилися видатні українці, примітне і суспільно-громадсье життя Радехівщини. На прикінці XIX ст. на початку XX століття у Радехові існував ряд громадських організацій, зокрема товариство «Сільський господар». З другої половини XIX століття діяло товариство «Просвіта», яке ставило собі за мету відстоювати українську мову та культуру від посягань австро-угорської та московської влади, польських шовіністів. Читальню в самому Радехові відкрито було в травні 1897 року. В листопаді 1912 року відбулося урочисте посвячення Народного Дому. Тепер в ньому знаходиться центральна районна бібліотека. При Народному Домі працювали промислова школа, народна школа, товариство «Рідна школа», «Просвіта», «Сільський господар». Всі ці історичні відомості свідчать про великий потенціал цього краю у відродженні і збереженні традиційного народного українського мистецтва, української культури.

Отже ідея наша, як громадських діячів, а саме представників Всеукраїнської громадської організації «Братство бджолярів України» , розгорнути на хуторі  Василя Парахіна  в рамках «Центру» художню майстерню, студії для навчання талановитої молоді, показово-навчальну пасіку , музей робіт художника і його учнів, знайшла підтримку пані Емілії, і, в її обличчі,  підтримку місцевої влади.  Емілія Михайлівна висловила сподівання , що бджільницька громада Радехівщини, Львівщини і Волині  буде активною у реалізації  проекту. Тим більше мова йшла про те, що під час Всесвітнього бджільницького Конгресу Апімондії, який відбудеться  в Україні  восени 2013 року, делегати Конгресу будуть подорожувати по Україні з метою ознайомлення з бджільницькими центрами і з історичними і культурними пам’ятками нашої країни. І один з маршрутів таких турів буде саме проходити через «Центр традиційного народного мистецтва Василя Парахіна». Тут гості в повній мірі зможуть побачити український край з його традиціями, культурою, мистецтвом і пасічницьким ремеслом.  

Васильківська Тетяна Юріївна

Президент Організаційного Комітету XXXXIII Міжнародного Конгресу Апімондії,
Голова Правління Всеукраїнської громадської організації «Братство бджолярів України».`